Мета. Ознайомити дітей із символами українського народу. Формувати уявлення про те, як шанобливо і бережливо ставилися наші предки до криничних джерел. Виховувати гуманне ставлення до природи та почуття болю за ті збитки, що завдали їй люди.
Свято розпочинається у святково прибраній класній кімнаті. Класна родина співає українську народну пісню «По той бік гора».
До зали під оплески дітей входять гості: старожили села, голова селянської спілки, священик.
Учитель. З давніх-давен українці шанобливо ставилися до річок, озер, криниць, джерел. Берегли і леліяли їх, бо добре знали, що вода – то життя на землі. Та в щоденному ритмі нашого сьогодення ми по-іншому стали дивитися на світ. Усе брали від природи, «не чекаючи милостей», а з віддачею не поспішали. І ось настав час, коли природа вже не може віддавати, а благає: «Людино! Захисти, врятуй мене від самої себе!».
Від старожилів ми дізналися, що колись у нашому селі була гарна і добра традиція: щорічно на Маковія (14 серпня) наші односельці проводили освячування криниць. Задовго до свята очищали криничні джерела, ремонтували цямриння, прикрашали їх, обсипали довкола пісочком. Господині пекли пироги, смачні тістечка, щоб пригостити людей, які прийдуть на освячення їхньої криниці. Ми хочемо відродити цю традицію нашого села.
До нас у гості завітав найстаріший житель села дідусь Петро. Його хата край села, а біля неї криниця, що споконвіків радує подорожнього смачною джерельною водою. Дідусь Петро згодився розповісти про людей, що вміли шукати криничні джерела та про добрі традиції, які сприяли збереженню природи рідного краю.
Дідусь. Село наше, дітки, здавна славилося гарними криницями, бо жили в ньому люди, що вміли різними способами віднаходити криничні джерела. Мені ще мій дідусь розповідав, що мешкали центрі села, біля церкви, два товариші Іван і Микола. Ото вони й знали, як шукати ті джерела. Робили це за допомогою вербових прутиків. Брали їх у правицю і обстежували ті місця, де ріс найгустіший спориш. Якщо листочки на прутиках тягнулися до землі – можна на тому місці копати криницю. Або на облюбованих місцях розкладали сніпочки житньої соломи. На заповітне місце вказував найвологіший сніпок. Те чаклування доводилося повторювати кілька ночей підряд, переходячи з одного місця на інше, а щоб не всі сніпки проймалися вологою, то ночі для цього обиралися безросяні.
Перед тим, як викопати криницю, відбувалося ритуальне дійство. Коли місяць набирав сили, обрана гуртом жінка кидала в копанку волошку, а дідусь накривав її капелюхом (аби нечистий воду не колотив, лихі страсті в чоловікові не будив); чотири кращих господарі починали з чотирьох кутів копати відкидаючи глину «на штири дороги», щоб пересікти хід до неї усяким руйнівним силам. У викопану криницю кидали хрестик із воску, освячений Йорданом, сипали освяченого маку. Біля криниці садили вербу або калину. А під вербою ставили лаву.
Джерело криниці, що біля мого двору, віднайшли оті два поважні односельці, а вербу і калину вже я посадив, бо ті, що садив мій дід, знищила війна.
Учень. Дякуємо, дідусю, за цікаву розповідь. А в дарунок я прочитаю вам вірш Йосипа Курлата «Криниця».
Хай кожному нині присниться
Прозора, немов льодок,
Це слово співуче – криниця,
Дзвінкої води холодок.
В бджолинім настоянім гулі,
Де радість, а зовсім не зло,
Пив спрагло у липні минулім,
Отам біля верб,
За селом.
Схилялась верба гостролиста,
Світились очима братки,
Й дитинство згадав я –
Колись-то,
Читав я ті добрі казки,
Опеньки в беретах казкових,
Птахів заплелися сліди…
Поїдьте ж бо обов’язково,
Скуштуйте з криниці
Води!
Скуштуйте – і знову поманить,
До себе вона позове:
Хто пив її, той таки, мабуть,
Сто літ молодим
Проживе!
Учениця. Моїй прабабусі нещодавно виповнилося дев’яносто років, але вона ще непогано почувається, бо все життя вірила в цілющу силу води. Бабусю, розкажіть про це, будь ласка.
Прабабуся. Воду глибоко шанували наші предки Особливо велику магічну силу, вірили вони, мала так звана «непочата» вода, набрана в криниці до схід сонця. У ній, настояній на зірницях, купали новонародженого, нею напували корів, щоб давали більше молока, і вмивалися, щоб не боятися пристріту, лихого ока.
«Здрастуй, водо Уляно, колодязю Авраме і джерело Борисе», — так на ім’я зверталася до води ще моя бабуся, перш ніж попрохати зцілити недугу, забрати лихо, принести удачу, кохання. Пізніше і мені це вміння передала.
Воду, освячену в церкві на Водохрещення і Стрітення, колись зберігали в кожній родині упродовж року. Нею кропили в хаті, як дошкуляв домовик, освячували пасіку, коли вперше виносили із зимівника, вживали від зурочення. Біжуча вода – у струмку чи річці – могла забрати і понести далеко всі хвороби, варто було лише викупатися в ній до схід сонця у чистий четвер перед Великоднем чи на самий Великдень опівночі. За повір’ям, є ще така хвилина у ніч на Новий рік, коли вся вода у колодязях перетворюється на вино і, як розповідали бувальці, дуже смачне. Отакі дива відбувались із звичайною водою. Отож, дітки, прислухайтесь до людських повір’їв і загартовуйте себе цілющою водою.
Учениця. Дякуємо, бабусю. Ми з дівчатами заспіваємо для вас українські народні пісні про криницю. Просимо всіх співати з нами пісню «Ой у полі криниченька».
Учитель. Готуючись до свята, ми дізналися від старших людей та з книг про те, як багато складено нашим народом легенд, приказок, прислів’їв про криницю. Ось послухайте, яку цікаву легенду розповіла Софійці її бабуся.
Софійка. Жив один дід з бабою – старі-старі. От пішов раз дід у степ на полювання. Ходив-ходив і нічого не вполював. Аж дивиться – криниця. Він напився води, а тоді ще й умився – і став молодий! Тоді він мерщій додому. Баба його насилу впізнала. Дід і бабу послав, щоб вона також умилася та помолодшала. Баба зраділа! Побігла – й нема. Дід ждав-ждав, а баби все нема та й нема. Пішов він тоді до криниці її шукати. Прийшов, а криниці – нема, тільки якась дівчинка цяцьками грається… А то ж була його баба. К прийшла вона до криниці, та як допалася умиватися, то вмивалася, аж поки дитиною не стала.
Василько. А я хочу розповісти про пригоду, що сталася зі мною та дідусем цього літа.
Пішли ми з дідусем у ліс по гриби. Довго блукали, поки назбирали повні корзини. З повними корзинами важкувато, і день якраз видався спекотний, душний. Вирішили ми відпочити.
А тут, як на загад, і весела галявинка з березняка вигулькнула. Трава на ній зелена, свіжа, в траві вітерець з сонячним зайчиком у квача бавляться.
— Як гарно! – зрадів я. – Дідусю, давай тут перепочинемо! Подивися, он і дерево зламане лежить.
Сіли ми на дерево. Дідусь дістав полуденок, що нам бабуся дала у дорогу. Почали їсти, а дідусь і каже.
— Ех, полуденка та ще б холодної водиці.
Прислухався я і чую, що щось шарудить біля нас. Злякався і шепочу дідусеві.
— Ой, дідусю, тут хтось є!
— А й справді, онучку, — каже дідусь, — ніби вода дзюрчить. Ану, поглянь кругом. Ти гострозорий, може, і знайдеш.
Подивився я навкруг. Бачу, під кущем, з-під каміння, вкритого мохом, вода сочиться.
Тільки виколупав я один камінець, а звідти як хлине холодний струмінець прямо в обличчя. Я застрибав од радості та й заспівав:
Джерельце, криничка,
Чистая водичка,
Ми тебе нап’ємось,
Сили наберемось.
Напились ми з дідусем досхочу, а дідусь каже:
— Давай, онучку, зробимо так, щоб усім було приємно пити з джерельця.
Знайшли ми суху гілляку. Дідусь вистругав із неї жолобок і прилаштував до струмочка. Та ще й зробив кухлик з березової кори, щоб кожен міг напитись із знайденого нами джерельця.
Оглянули ми свою роботу, порадувалися, що гарно вийшло. Напилися на прощання ще раз і пішли додому.
Вчитель. Діти, поділіться, будь ласка, на дві команди, згадаємо приказки та прислів’я про криницю і позмагаємося, хто з вас більше знає.
- До доброї криниці стежка утоптана.
- З глибокої криниці холодна вода.
- Криниця – і та всихає.
- Не брудни криниці, бо схочеш водиці.
- Не плюй у криницю, бо з неї ще будеш пити водицю.
- Не знаємо ціни водиці, доки не висохла криниця.
- Треба нахилитися, щоб з криниці води напитися.
Учень. А я загадаю ось такі загадки.
У проваллі глибоко виблискує око (Криниця).
Качка в морі, а хвіст надворі (Відро в криниці).
Учень. Гостем нашого свята є колишній випускник нашої школи, а нині дбайливий і мудрий господар у селі. Завдяки йому в останні роки люди розчистили русло річки, відновили висохлий ставок, у багатьох дворах викопали криниці. Просимо вас до слова, шановний…
Голова селянської спілки. Дорогі діти, шановні односельці. Всім відомо, що природа на Землі сформувалася до появи людини. Первісні люди були такою ж частиною природи, як дикі звірі, а головна їх проблема була – голод.
Пізніше, щоб не вмерти з голоду, люди навчилися вирощувати хліб і розводити домашніх тварин. Але їхньою проблемою стали інфекційні захворювання, яким сприяло накопичення сміття та бруду, особливо у містах. Ще пізніше, щоб зробити своє життя багатшим і зручним, люди стали змінювати природу, почав розвиватися технічний прогрес, що і спричинило забруднення довкілля.
Теперішньою проблемою всіх людей на землі є «екологічні» захворювання природи. Природа землі схожа на організм людини, тільки дуже великий. Як дихальна система постачає у людський організм кисень, так і ліси збагачують киснем повітря Землі. Як кровоносна система живить усі клітини людського організму. Так криниці, ріки і моря несуть воду і поживні речовини до всього живого на планеті.
Сьогодні хвилювання людей небезпідставні, бо Земля захворіла з нашої вини. І святий обов’язок кожного з нас – вилікувати землю, повернути їй усі несплачені борги, як про це говориться у вірші Петра Грецького.
Криниця
Де стали в ряд стрункі ялиці,
Гойдають зелень молоду,
Там й досі батькова криниця
Хлопоче в рідному саду.
Було колись, як спрага брала,
Ми – невгамовні дітлахи –
До неї низько припадали,
Немов знесилені птахи.
Прийти б до неї знов, напитись
Її прозорої снаги
І низько-низько їй вклонитись
За всі несплачені борги.
Тому схвалюю ваше прекрасне починання, а ми всією селянською спілкою будемо його підтримувати і допомагати вам. До сьогоднішнього свята готувались усі односельці. Правда, тепер у кожного господаря в дворі є своя криниця, але це не означає, що люди стали менше шанувати ті дві стародавні громадські криниці, що на подвір’ях у діда Петра і баби Мокрини. Отож, вирушаймо в гості до баби Мокрини, бо вона вже зачекалася нас.
Святкова процесія зі співами і жартами вирушає центральною вулицею села до подвір’я баби Мокрини.
Господиня. Прошу, прошу, гості дорогенькі, на моє подвір’ячко, на зелене зіллячко. Рада всіх бачити.
Тут чекає на вас,
Зроблена з каменю,
Дерева і криці,
Стародавня криниця.
Діти, дякують, заходять на подвір’я і розміщуються на траві навколо криниці.
Господиня. Діти, а чи знаєте ви, як називається така криниця?
Діти. Знаємо! Криниця-журавель!
Господиня. А чому саме так називається, не знаєте? Тоді послухайте, що я вам розповім.
Між людей ходить така легенда. Колись, у сиву давнину, мале хлоп’я загубилось у лісі. Воно заблукало і захотіло пити. Хлопчик натрапив у лісі на глибоку криницю. Він зовсім знесилився і не зміг дістати з неї води. Де не візьмись – у небі з’явився журавель. Він спустився біля криниці, і. нагнувши свою довгу шию, дістав з неї води. Хлопчик напився і подякував журавлеві. У хлопчика прибуло сили і він знайшов стежку додому. Після того випадку люди в пам’ять про доброго птаха стали робити криниці, схожі на журавлів. І називають їх криницями-журавлями. Правда, діти, цікава легенда.
А чи знаєте ви, з чого будували нижню частину таких криниці і як її називали? (Цямриння, яке будували з гладенького, шліфованого річкового каменю). А верхню частину? (Верхнє цямриння викладали з колод, а самого журавля робили з дуба, щоб був довголітнім і міцним). А чому така висока і густа трава біля криниці? (Вона засвідчує, що під землею б’ють потужні і смачні джерела).
Молодці, дітки! За ваші добрі знання, за гарні справи, що робите для людей, я почастую вас солодкою криничною водою, пирогами, грушами.
Господиня (частує дітей, примовляє).
Із криниці-студениці,
Що під вишнями в саду,
Я водиці-льодяниці
У відерце наберу.
Дам напитись, освіжитись
Я малятам в холодку.
Їм водиця-льодяниця
Буде завжди до смаку.
Учитель дякує господині за гостину, за цікаву бесіду з дітьми. Священик освячує криницю, зачитує слова із Святого письма про воду як Божий дар для людей.
1-й учень.
Пекучий день, щебечуть птиці,
Де яворів шумлять ряди,
Я із прозорої криниці
Нап’юсь солодкої води.
2-й учень.
Я все люблю в своїм краю:
Криницю, звідки воду п’ю,
І повни гомону ліси
Та дзвони срібної роси…
3-й учень.
Криниця на дорозі край села,
І журавель, похилений над нею.
Куди б мене дорога завела,
Я буду завжди з рідною землею.
Усі учні виконують пісню «Криниця людяності» (слова В. Гутник, музика М. Свидюка).
Учениця.
Криниця воду кликала,
Щоб та десь не пропала.
Не дай-бо, доле, зникнути
Пісням, що мати наспівала.
Не дай з добром забути,
З яких джерел я воду п’ю,
Щоб пам’ятати, не забути
І на якій землі стою.
Учитель. Кажуть люди: скільки криниць на землі, стільки зірок на небі. І якщо вам доводилося бачити, як падає небесниця, знайте – то десь замулилось джерело. Отже, дорогі друзі, щоб не згасали зірки, оберігайте живі батьківські криниці.
Учасники свята виконують пісню «Дзвони батькових криниць» (слова О. Богачука, музика В. Лелеки).
Всі учасники свята дякують господині, виконують на її честь «Многая літа». Святкова процесія йде до інших криниць…
Софія та Сергій Корнієнко
НМЖ «Початкова школа», № 10, 2002
