Яка вона — терапія травми відносин?

Знаєте для чого взагалі потрібна психотерапія? Для проживання реальності, правдивої, реальної дійсності. Правди про своє дитинство, або правди про ставлення до тебе партнера. Не так просто згадати цю правду, усвідомити її і пережити усвідомлене. Пережити все не можна зусиллям волі і розуму. Цю реальність дуже небезпечно усвідомлювати відразу, всю цілком, — можна просто не впоратись із собою. І людина на терапії дістає цю реальність з себе по шматочках. Кожен видобутий фрагмент правди викликає величезну кількість емоцій і почуттів — сильних і дуже руйнівних. Таких, як страх, гнів, лють, сором, вина … Терапевт потрібен для того, щоб побачити, що цей жах реальності можна пережити, що з ним можна впоратися. Але найголовніше, терапевт потрібен для того, щоб дістати ці фрагменти реальності було можливо. Тому що в процесі вилучення болю надважливо, щоб тобі повірили, щоб тебе не засудили, щоб тобі не дали оцінку, щоб тобі не розповіли рецепт «правильного» рішення твоєї проблеми, щоб тебе не вважали божевільною, щоб в тебе повірили і щоб ти повірив в можливість зцілення, щоб тобі не вселяли стереотипи і кліше, такі як «Батьків треба поважати, вони дали життя», «в проблемах в стосунках винні двоє», «треба вміти прощати» … Кожен витягнутий на світ правдивий фрагмент реальності змушує проживати ціле життя. Спочатку приходить заперечення: «Ні, такого не може бути… це ж моя мати… або це ж мій чоловік, ми 20 років разом…». Потім людина розуміє — цей фрагмент є одиниця його суб’єктивної реальності, і на запалену усвідомленням голову і душу крижаним потоком ллється вина. «Зі мною так вчинили, тому що я дав (ла) привід; я ось це і ось це зробив (ла) не так; я винен (нна), що не зміг (змогла) передбачити і т.д.». Після цього крижаного душу провини людина раптом усвідомлює свої вчинки і поведінку в цьому фрагменті реальності, і розуміє, що вона не зробила н-і-ч-о-г-о для подібного з ним звернення. Починається норадреналіновий потік лютого гніву — «та як посміли так зі мною, на мою довіру і любов; моя близька людина ненормальна, раз так поступила зі мною! І т.п.». Але після норадреналіну приходить адреналін, який приносить сам страх, що піднімає питання «бути чи бігти». І незалежно від прийнятого рішення приходить нестерпний біль, жахливий біль усвідомлення, що з тобою так змогли вчинити найрідніші тобі люди. Саме в цьому болі людина розуміє, що значить ненавидіти. Одночасно з болем і ненавистю приходить сором, тому що людина давно, дуже давно знала, що подібне ставлення до неї, такі вчинки і поведінка в її адресу — не норма. Людина знала, що вона не зробила нічого, щоб до неї так ставилися, але дозволила подібне ставлення до себе. І їй соромно, перед самою собою. А потім починається сіре, густе переживання … про самого себе. Людина горює, що цей факт реальності з нею стався. Людина оплакує сама себе, оплакує відповідь іншого на його любов, довіру і прихильність. І начебто після цього повинно з’явитися світло в кінці тунелю … Але цього не відбувається, тому що включається думка про те, що треба прощати. І людина намагається пробачити щосили, гвалтуючи свою душу, тому що тоді вона буде правильною і хорошою. Людина намагається пробачити, усвідомлюючи слабку волю, низький інтелект і нездатність вчинити інакше. Людина зможе рухатися далі тільки тоді, коли залишить цю ідею про прощення, вигідну тільки тим, хто завдавав або заподіює насильство. Рух далі почнеться, коли у людини з’явиться сміливість прощати, не знімати провину, визнаючи цим неприпустимість такого ставлення до себе. І саме в цей момент, коли людина відмовляється від чергового зрадництва себе самої, приходить заспокоєння, за яким зазвичай слідує видалення кривдника з внутрішнього і зовнішнього плану і настає повна байдужість до нього. Так відбувається при ідеальному проходженні циклу проживання усвідомленого фрагменту реальності. Набагато частіше відбувається рух по колу, стрибками: людина метається між запереченням, горем, люттю, виною, соромом, страхом, згадуючи мікросекунди хорошого у відносинах, борючись зі своїми кліше та стереотипами, борючись із самим собою. Тому що той, через кого прийшли в терапію, — близька людина, яка, не дивлячись на цю близькість, вбивала твою душу. Дуже складно викинути близьку людину зі свого життя: її хочеться змінити, щоб вона все усвідомила, зрозуміла, щоб перестала завдавати біль … Ось що таке терапія травми — це відновити всі фрагменти нестерпної правди про близькі стосунки і пережити це, витягнувши кожну колючку, кожен удар, і, по суті, народитись заново. Терапія потрібна для того, щоб повернути собі свою душу, навіть якщо ви будете це робити самотужки.